«Перший знищений “Гіацинт” не забуду ніколи»: історія командира гармати, який обрав Сумщину своєю домівкою
«Найпотужніша ціль, яку я запам’ятав, — це ворожий “Гіацинт”, — розповідає Руслан, родом із Лохвиці на Полтавщині. — Потім були й інші гармати, але саме першу знищену пам’ятаю найбільше. А зараз переважно працюємо по піхоті. Її ворог не шкодує — для них це просто розхідний матеріал».
Сьогодні Руслан служить у лавах 48-ої окремої артилерійської бригади та захищає українську землю. З Полтавщини його життєвий шлях привів на Сумщину — саме цей край військовий обрав своєю домівкою і саме тут стоїть на захисті країни.
«Це вже втретє я у війську, — каже він. — Спочатку була строкова служба, потім АТО, а тепер — повномасштабна війна. І щоразу — в різних підрозділах: ДШВ, піхота, тепер артилерія. В артилерії мені подобається. Особливо коли отримуєш підтвердження чи відео влучання — тоді розумієш, що все було недаремно».
Нині Руслан — командир гармати. Та перед цим пройшов шлях навідника й здобув реальний бойовий досвід.
«Щоб стати командиром, потрібно самому пройти всі етапи. Я не просто закінчив курс — я знаю цю роботу зсередини», — наголошує він.
Бути командиром, за його словами, — це не лише вміти працювати з гарматою, а й тримати колектив.
«Наш розрахунок злагоджений, спрацьований. Я задоволений своїми хлопцями — кожен знає свою задачу».
На запитання про страх відповідає чесно:
«Боятися треба. Коли перестаєш боятися — втрачаєш пильність. Це ще з часів АТО пам’ятаю. Але страх має бути в міру. Очі бояться, а руки — роблять. Ти знаєш свою справу і виконуєш її. Бо хто, якщо не ми?»
Його головна мотивація — родина. Вдома чекають дружина й донька. У війську служить і старший брат.
«Ми маємо зробити все, щоб наші діти жили гідно. Щоб вони не бачили того, що бачимо ми. Щоб жили у своїй країні — вільній і незалежній».
