«Нам говорили, що України вже немає, але я їм не вірила»: звільнена з полону кролевчанка розповіла про ворожу неволю

Тетяна Ель Діаб, військовослужбовиця, яка за покликом серця пішла у військо і потрапила зі своєю бригадою в Маріуполь, а потім, під час виходу із вже захопленого ворогами міста, із «заводу Ілліча»,  потрапила в полон – у сумнозвісну Оленівку, де провела 6 місяців і була звільнена під час «жіночого обміну». У рідному місті – Кролевці її зустрічали, як Геройку. Нашій редакції вдалося поспілкуватися з Тетяною, яка розповіла про силу духу, про обман, допити і віру в Україну, в те, що повернеться до рідних.

Тетяно, розкажіть, чому Ви прийняли рішення стати до лав ЗСУ?

• Це була моя мрія. Мій коханий (Олександр Терещенко, загинув 13 грудня 2017 року на Донбасі, – ред) служив у військах. Це було у 2017 році. Він служив у 58-ій бригаді. Ми познайомилися і жили з ним майже рік, а потім він пішов воювати і загинув у зоні бойових дій, залишивши мене, свою донечку, сестру та маму, які зараз стали моєю другою родиною. Я вирішила продовжити його справу і піти служити. У 2021 році потрапила до військової частини, де і стала кухарем, адже до цього працювала в деяких ресторанах.

Як ваша бригада потрапила в Маріуполь і що Ви пам’ятаєте про місто в той час?

• Після госпіталя, адже мала деякі проблеми зі здоров’ям, у 20-х числах лютого мене направили на місце дислокації нашої бригади – в Маріуполь. Я пам’ятаю запах міста – це запах пороху, було дуже страшно, адже я не знала, що буде далі! Ніхто не знав! Те що я пам’ятаю перед полоном – Маріуполя, як міста, вже не було – все було розбите і знищене, як місто-привид.

При яких обставинах Ви потрапили в полон?

• Ми були на «заводі Ілліча», тому що до заводу «Азовсталь» ми добратися вже не могли. Там було багато бомб і «прильотів». Була дуже сильно нестабільна ситуація і, як я зрозуміла, нас хотіли просто знищити і все. Спочатку у нас були там харчі і озброєння, але вони швидко закінчилися, і було прийнято рішення виходити із заводу. 12 квітня, ми маленькими групами виходили на прорив, щоб вийти у Запорізьку область. Йти збиралися пішки, адже під час попереднього прориву ворог розбив усю нашу техніку. Пробираючись катакомбами цього заводу, через обвал, ми не змогли вийти і потрапили в полон.

Які умови були у Вас у полоні, куди Ви спершу потрапили?

• У нас були жахливі умови: ми спали на полу, деякий час нам зовсім не давали їжі, була якась вода. Нас, трьох дівчат, посадили в камеру окремо від чоловіків. Камера була маленька, була одна “койка” і я спала на полу. Це було в Новоазовську. Наглядачами у нас були чоловіки.

На Вас здійснювали психологічний тиск?

• Так, звісно. На допитах вони казали, що України, як держави більше немає. Всі шість місяців полону нам говорили, що України більше немає, але я не вірила. Я не могла так просто здатися, я вірила, мріяла, що буду вдома.

Як до Вас відносилися в полоні?

• До нас ставлення було неначе ми не люди. Я дуже часто пояснювала в полоні, що я повар, але мені не вірили, вони думали, що я снайпер. Знаєте, коли дуже часто тримаєш ополоник, і ще постійно стоїш на роздачі, насипаєш людям, в тебе з’являється отут (на пальці, – ред) маленький такий мозолик. А вони казали, що цей мозоль у мене від спускового гачка і через те, вони до останнього не вірили мені. Постійно погрожували розстрілом. Вони не дотримуються Женевської конвенції.

Скільки Ви пробули в полоні?

• У полоні була рівно 6 місяців. На Вербну неділю я потрапила в полон – це 17 квітня і 17 жовтня я звідти вийшла. Нас, за час полону, перевозили до різних в’язниць на окупованих територіях і в Росію до 8-ми разів. Але найдовше тримали в Оленівці.

Що Ви пам’ятаєте про Оленівку і чи були там, коли стався вибух і загинули військовослужбовці?

• Так, я була там і це все, що я можу сказати! У нас були дуже маленькі камери і нас було багато дівчат. У камері нас спочатку було біля 30 дівчат, а камера була розрахована на 6 чоловік. Ми розміщувались на полу і спершу я спала на голому цементі, тому що я дуже хотіла спати. Там я отримала травму ноги і вже дев’ять місяців кульгаю. Медичної допомоги не надавали, а лише зробили два уколи обезболюючого через «кормушку» (віконце в камері, – ред), але це мені не допомогло. Більшість часу в Оленівці ми провели у дисциплінарному ізоляторі, який вони називали “ямою”. Спершу нам не надавали жодних гігієнічних засобів, а першу зубну щітку я отримала лише через п’ять місяців.

Як Ви думаєте, чому Вас обміняли?

• Я точно не знаю, але думаю, що завдяки людині, яка сиділа зі мною в камері в Оленівці, вона волонтерка, вона дуже гарна жінка – це Анна Ворошева. Вона запам’ятала моє прізвище і це було дуже важливо, адже наскільки я знаю вона надавала про мене інформацію. Її звільнили раніше і вона в своєму інтерв’ю давала інформацію про поводження з жінками у полоні в Оленівці. Його можна знайти в інтернеті.

А як Ви дізналися, що Вас обміняють?

• Я знала, я вірила кожен день. Я не здавалася. Я всім дівчатам кожен день говорила: скоро ми поїдемо до дому. І нас усіх, хто були зі мною в камері, обміняли. Але багато людей там залишилось…

Що ви перше пам’ятаєте після звільнення з полону?

• Я пам’ятаю світловолосу добру жіночку, яка надавала мені допомогу у кареті “швидкої”. Її очі досі стоять перед моїми. Пам’ятаю, як побачила тих, на кого нас обмінювали. Це не справедливо: вони були всі чистенькі, а ми, вибачте, як бомжі.

Хто на Вас чекав вдома і які плани на майбутнє?

• Вдома на мене чекали мій тато, мама Олександра Терещенка, яку я вважаю вже своєю мамою та рідні. Перш за все потрібно підлікуватися, адже з ногою в мене й досі проблеми та пролікувати мого тата, бо в нього є серйозні проблеми зі здоров’ям. А далі буде видно…

 Головне фото: Суспільне.Суми